Пошук

Рецензія Симона Петлюри на " Щаблі життя" Володимира Винниченка

(...) "Гвіздком" художньої частини ,Дзвону" є безумовно п’єса В. Винниченка «Щаблі життя». Заголовок не можна сказати, щоб не був не претенціозним. Винниченко любить давати своїм п’єсам такі заголовки: «Дисгармонія», «Великий Молох» тепер «Щаблі життя». На великий жаль, зміст п'єс, розроблення тем і питаннів стоїть в дисгармонії з ефектними заголовками. Щодо питаннів, Винниченко теж любить зачіпати ті, які можна зачислити до категорії «проклятих», які справді варто зачіпати, розроблювати, освітлювати. Дисгармонії з життя революціонерів, боротьби індивідуального з колективним, я і ми, одиниці з громадянством за все чіпається Винниченко. Чіпається нервово, похапцем, часто з благородними мріями. Часто він кидає на них промінь свого світу, виявияючи свою талановитість, але ніколи він не нодумає того, за що чіпається, ніколи його художні образи не носять характеру закінчености, ніколи ті порішення, які він дає зачепленим питанням, не можуть вдовольнити пролетарія або того, хто поділяє ідеологію робочого класу. Художник (в данім разі Винниченко) може все брати для своїх художніх творів. Навіть повинен це робити.

Але річ не в тому, про що писати. Будь ласка, пиши про що хочеш, яких завгодно питаннів торкайся! Річ у тому, як писати, як ти розв'язуєш ті питання, що привабили твою увагу, завдали тобі муки і примусили тебе поділитись з іншими своїми думками-образами про них. І от власне оце «як» дуже шкандибає у Винниченка. Дуже може бути, що про Винниченка ми поговоримо більш докладно: він вартий цього. А тут обмежимось тільки деякими увагами -- ілюстраціями до висловленої нами думки. «Без великих широких щаблів нема великого й широкого життя» — з запалом говорить головний герой «Щаблів» Мирон Антонович. Він хоче «роздушить, розметать ту шкаралупину, в яку закуто його душу. Одкинуть все зайве, все, що оджило свій вік». Як бачите, щабель справді високий. І Винниченко примушує свого героя лізти до нього, добиратися гори драбини і звідтіля показатись людям у своїй силі і руйнуючій красі: погляньте на мене, який я удався, і ходіть за мною! Ми підходимо до драбини і чуємо, як смілий Мирон Антонович, і по всьому видко укоханий автором «творець нового життя» виголошує такі дурниці: «будь чесним з собою», коли хочеш бути чоловіком новим. До чорта мораль, видуману людьми! Ну, добре, чесним з собою треба бути, це необхідна річ ну, а якже ж з іншими? Невже норми моралі, цінності етичні виробляю я один, без спілки з іншими, зв’язаними зо мною тисячами моральних і духовних інтересів. На таку мораль індивідуалізму робочий клас не пристане. Бо коли бути чесним тільки «з собою» то такою «мораллю» можна оправдати і санкціонувати яке завгодно свинство.

Така «мораль» на руку індивідуалісту, буржуа, пануючому класові, а ніколи пролетарію, який має свою класову мораль і їй кориться «не за страх, а за совість», бо спільними колективними силами виробляє її, бо інтереси свого класу, інтереси розвитку громадянства він ставить понад усе, ставить все це |на шкоду|своїм власним інтересам. Дякуючи такій гармонії між своїм індивідуальним я і інтересом класу, у пролетарія не може бути місця для тих конфліктів і для тієї внутрішньої гризні, які властиві буржуазним класам, коли вони хотять примирити інтереси свого я з інтересами громадянства. Мирон Антонович не може стати на погляд пролетаріяту. Високий щабель його міщанської моралі ламається герой Винниченка хватається за другий і, руйнуючи мораль пануючих класів, називаючи їх розпусниками (хто ж проти цього буде протестувати), а їхню сім'ю легалізованою проституцією, вимагає від громадянства поваги до праці проституток: «Проститутка є такий же корисний член общества, як і носильщик, банщик, лікар, наймит, поет і філософ. Проституція так же задовольняє потреби, як і лікар, носильщик, поет, філософ». Та-та-та хватив! Працю проститутки ставити поруч з якоюсь іншою працею, що має громадянську цінність! це занадто вже сміло і...не науково. Зло капіталістичного ладу проституцію, яка по своїй суті є і може бути тільки джерелом мук і яка зникне в соціялістичному громадянстві, прирівнювати до праці, що в самій своїй основі є джерело найвищих утіх, що в соціялістичному ладі стане з підневільної радістю, щастям-потребою, це значить не знати, що таке праця, не вміти розрізняти праці од зла. Цим пояснюється і те, що герой Винниченка кличе не боротись проти тих основ, проти того соціяльного грунту, на якому виростає зло проституції, а хоче тільки поставити проституток у ,краще матеріяльне, юридичне, громадянське становище" — о, тоді і хороб не буде! Герой п'єси нічого не має проти того, щоб ходити до проституток: «от тільки бережіться, щоб не поймать якої хороби» — оберігає він. Здавалося б, коли герой в теорію «возводить» «хождение» до проституток, то повинен і додержувати її на ділі. Але теорія одне, а практика, життя інше. Сестра героя попадає в «публичньй дом» і герой уживає всіх засобів, щоб витягти її звідти. Для чого? Адже «праця» проститутки, хоч би й сестри, має однакову цінність з працею філософа, лікаря і наймита?... Коли «герою» вказують на нелогічність його поводження, він не знає і не вміє пояснити і оправдати своєї нелогічности. Взагалі логіки в думках, в поводженні героя мало.

Можна б було навести до цього чимало ілюстрацій. Нелогічність доходить часто до такого абсурду, що Мирон Антонович вимагає од своєї коханої піти «хоч на день у публичный дом" — тільки після цього він згоджується жити з нею. На що таку вівісекцію проробляє герой, на що така жорстокість безглузда, дурна?

А ця, бачите, операція потрібна для того, щоб кохана героя згладила свою вину перед проституцією, як член того громадянства, яке породило проституцію, щоб доказати, що «труд» проститутки — такий самий, як і інших професій. Словом, герой Винниченка революціонером духа, думки повинен стати, новатором і руйнуючим реформатором нового життя, творцем нових вільних норм. На ділі таким не виглядає. Його новаторство скидається на те, якби хтось, бажаючи реформувати життя, бився об стінку головою, говорив пишні фрази і зразу ж свою революційну фразеологію перекидав власними ж учинками шкереберть. Головна причина цього та, що герой п'єси міщанин-індивідуаліст, а не колективіст. Його психіка, думання, його плани, його філософія життя міщанські, а не пролетарські. Через це він і не може стати ні сам творцем життя, ні других повести на верхів'я його за собою. Великі і широкі ,щаблі" виявляються нікчемними, безсилими протестами міщанської душі, негідної піднятись понад своє маленьке я і злитись в могутньому колективному ми. Ідею п'єси автору її не пощастило виконати. П'єса з художнього боку слабша од попередніх. У ній чимало незугарностів художніх, багато непотрібної і часто нерозумної балаканини. З соціяльного боку вона навіть може мати шкідливий вплив на деякі групи громадянства, які цупко будуть хапатися за апологію індивідуальної моралі і освящати нею свої свинства.

З огляду на все висловлене нами, ми вважаємо п'єсу д. Винниченка невеликим придбанням для української літератури; в творчості ж талановитого письменника вважаємо її за темну хмарку, яка, дай Боже, щоб не розрослась у більшу і не збила художника з ясного і чистого шляху, на якому Винниченко стояв «немудрствуя лукаво», у перші часи своєї творчости, коли ще не торкався тих "великих" питаннів, якими зацікавився останніми часами і для порішення котрих треба б мати більше знання і знайомства з ними.

С. Петлюра

55 переглядів0 коментарів