Патріарх Мстислав про свого дядька Симона Петлюру

Моя мати й тітки Марина та Феодосія, оповідаючи про свого брата Симона, підкреслювали, що мав він лагідну вдачу, але був і впер􏰀тим. Перше було прикметою його матері, а друге — батька. На самих початках науки Симон виявив до неї велику охоту. Початкову освіту одержав у церковно􏰀парафіяльній школі на передмісті Полтави — Павленках, після якої перейшов до нижчої духовної школи в Полтаві. Скінчив її Симон першим учнем і перейшов до духовної семінарії. В семінарії так само був одним із пер􏰀ших учнів та користувався великим авторитетом серед своїх товари􏰀шів. Тітка Марина показувала його зшиток із четвертої кляси семінарії, в якому вчитель, перевіривши опрацьовану С. Петлюрою тему, поставив оцінку “5+” і дописав: “Раджу не ловити журавля в небі, коли маєте синицю в руках”.

Симон був працьовитим у шко􏰀лі й поза нею. Батько давав йому найнеобхідніше, а на те, щоб кра􏰀ще вбратися й купити нову книжку, Симон заробляв сам, даючи вже в нижчій духовній школі допоміжні лекції своїм товаришам. Пере􏰀йшовши до семінарії, й там зароб􏰀ляв лекціями, даючи їх не тільки учням семінарії, а й учням інших середніх шкіл у Полтаві. Маючи великий авторитет серед товари􏰀шів, Симон неподільно володів їх􏰀німи душами та був негласно об􏰀раним провідником національно свідомого юнацтва, що вчилося тоді в полтавських школах.

Та саме популярність серед молоді й була причиною безупин􏰀ної нагінки на нього з боку шкільної й місцевої адміністрації. Тричі звільняли його з семінарії. Двічі рятувало Симона втручання пол􏰀тавського єпископа Іларіона та обер􏰀прокурора сенату Случев􏰀ського. Востаннє, за два тижні до закінчення науки в семінарії, звіль􏰀нили його “з вовчим білетом”, за􏰀микаючи цим дорогу до дальших студій у вищих школах Росії.

Дивним може видатися, що та􏰀кі люди, як єпископ Іларіон та обер􏰀прокурор російського сенату Слу􏰀чевський аж двічі допомагали С. Петлюрі вийти із прикрої ситуа􏰀ції. Прихильність Случевського по􏰀яснювали його “українофільством” та тим, що його синів, учнів полтав􏰀ської гімназії, “вивів у люди” С. Пет􏰀люра, допомагаючи їм у науці. Опі􏰀ку ж єпископа Іларіона пояснювали його доброю вдачею і, зокрема прихильним ставленням до Симо􏰀на Петлюри як одного з найкращих учнів семінарії. У 1942 р. митропо􏰀лит Феофіл Булдовський, колишній помічник інспектора Полтавської духовної семінарії, пояснював мені прихильність єпископа Іларіона до С. Петлюри ще й тим, що хоч остан􏰀ній і був в очах начальства “рево􏰀люціонером і соціялістом”, проте ніколи не кепкував із релігії, як це в ті часи “моди ради” робили старші семінаристи та студенти вищих шкіл. Шкільна влада вважала С. Петлюру за “непоправного мазе􏰀пинця”, що в її очах було значно ла􏰀гіднішимя вищем,ніж вусатий і бо􏰀родатий соціяліст. Крім того, як оповідав митрополит Феофіл, се􏰀ред учительського персоналу семі􏰀нарії було чимало свідомих україн􏰀ців, які всебічно допомагали С. Петлюрі, в тім числі й матеріяльно, даючи йому “на репетицію” слаб􏰀ших учнів. Цінували ті вчителі й над􏰀звичайне замилування Симона тими періодами історії Церкви, що були пов’язані з Україною та її ми􏰀нувшиною. Шкільні завдання на ці теми він писав із великою увагою, просиджуючи днями в архіві пол􏰀тавського “архиєрейського дому” й вишукуючи там усе нові й нові дже􏰀рела. Уважно вивчав він і канонічне право. Митрополит Феофіл прига􏰀дує, що С. Петлюру, незважаючи на його “революційність і мазепинс􏰀тво”, вважали за майбутнього сти􏰀пендіята духовної академії та про􏰀рочили йому професорську катед􏰀ру. Та, як знаємо, доля скерувала С. Петлюру на інший шлях. До речі тут згадати, що в рік після звільнен􏰀ня С. Петлюри з семінарії звільнили також із посади помічника інспек􏰀тора й о. Ф. Булдовського, пізнішо􏰀го митрополита Феофіла, також за “мазепинство”. У 1941—1943 рр. він очолював Харківську Єпархію УАП Церкви.